Одного дня я раптово зрозуміла, що перетворилась на коробку. Не якусь там фенсі-шменсі хєндмейд з візерунками, а таку звичайну, поштову чи то з-під взуття, картонну тару. Ще бачу, що навкруги мене суцільна темрява, лише десь поодаль тоненький промінчик світла. То ж я напружила всю дедукцію, індукцію та здоровий глузд і здогадалась, що я мабуть стою у шафі, десь у самісінькій глибині, а це означає, що витягують мене звідси не дуже часто. І така мене тут взяла образа! Бо чомусь іншим, раз вже судилось у щось перевертатись, пощастило стати чимось дивним чи химерним, фантастичним. Або хоча б чимось огидним чи бридким, як у Кафки. Все краще, ніж бути банальним нудним паперовим паралелепіпедом. В кого перехопить дихання від коробці? Ні в кого.

Тут я сама вже замислилась. А чого це я, коробка, стою у шафі, що там у мене в середині?
І тоді я якось напружилась та зазирнула у себе.
(До речі, як це мені взагалі вдається щось бачити, в коробки ж немає ніяких сенсорних органів…)

Якимось дивним чином я бачила покидані-поховані в моїх нетрях речі. Клаптики папірців з якимось каракулями та малюночками, сплутаний вузол кольорових шнурків та бусин, щось тверде та металеве відчувалось під ними, але не роздивитись, та бо я й так звідкіль знала, що то люстерко. Записничок з кількома стирчачимі з нього фотками. Маленькі м'які іграшки-брелоки - ведмедик та щось незрозуміле, кітозаєць з довгими вухами та хвостом.

О, то я одна з цих коробок, куди скидають все те, що навроде і не потрібно, але зовсім викинути ще шкода. Побутовий варіянт викинутої на берег скрині зі скарбами з затонулого корабля.
Отже в мені зберігається чиєсь старе життя, вже не дуже потрібне господареві. Ще живі спогади ховаються у тих уламках та мотлосі.

Та пройде ще кілька років і про все, що лежить у мене всередині, скажуть - непотріб та викинуть на смітник. А в коробку - в мене - почнуть ховати нові старі спогади, нове минуле, аж доки воно зовсім не помре. Чи то коробка (я) не розвалиться від старості.